Записав казку: Петро Лїнтур у сêлї Горинчово ôд А. Калины
Жыли си раз чóлóвік з жóнóв.
А жона была з острóв натурóв – шо бы чóлóвік ни вчинив, николи їв у дяку ни трафить.
Раз ся вӱн зобрав на гóру пуйти, сїно косити. Вшытку полонину выкосив, а коло зарвы крихту травы лишив.
Напóлуне му жона принесла їдїня, а дóкі чóлóвік полуднував, жона узяла чеперкы й пӱшла перитрясувати сїно. Як увидїла низкошену траву, та каже:
– Но а сись дараб што-сь ни покосив?
– Та тота трава цілый білый світ держить. Зкосиш ї – цілый світ ся туды зарве. – удпóвів їв чóлóвік, óбы прóвірити, ци пóгубить жона цілый світ, лем бы по-свóму вчинити.
А жона як учула, же трава цілый світ держить, нараз пóвіла, ош пуйде й умыкать:
– Та най ся зарве. – пóвіла жона мыкавучи траву. А чóлóвік їв гóйкать:
– Жоно! Тать цілый світ заклянеш!
– Ноташо?! Най бы ся закляв тай я з ним, бо уже-сь ми, чóлóвіче, надóїв. – удпóвідать остро жона.
А трава росла над великóв зарвóв, пуд ним – плитина. Рве жона траву а чóлóвік їв гóйкать:
– Жӱнко моя, тать нт рви там, зарвеш ся дóлӱ, у плитину упадеш.
– А менї єдно! – удпóвіла жона. Та устигла пóвісти, як зарвала ся й пóлїтїла дóлӱ у вóду.
Чóлóвік вшытко лишив й пóбіг ї спасати. Біжить гóрі водов, стрічать чилядь коло берега й звідать ся:
– Люди дóбрі, ни видїли-сьте мою жóну? Она у вóду упала.
– Та кедь упала, та што гóрі водóв біжиш, дóлӱ біжи! – удпóвідавуть му люди.
– Та я свою жóну май добре знаву: она й пӱсля смерти напоперек рóзуму вчинить… – пóвів їм чóлóвік.
Пак си чóлóвік другу жóну найшóв, и зажыв серинчливо.
× КОНÊЦЬ ×