Записав казку: И. Сабадош у сêлї Задньоє
Жыв раз у єднóму сêлї худобный лїсорубач, дôмӱ вӱн прихóджував лем у нêдїлю. А жона му ся з дяком заплела.
Часто ‘д нїв на навщиву забігав, а даколи й нанӱч ся лишав. У субóту, нараз як ся чôлôвік дôмӱ верне, жона ся хвóров притворять. И так хвôріє óнь до самого пôнêдїлка, дóкі чôлôвік у лїс нê пуйде.
Раз вêртав ся рубач дôмӱ и по пути зайшóв до сôсіда, нêдовго сидїв, пилував ся гет. Сôсід го просив, бы ся щê лишив, айбо лїсоруб нê слухав:
- Там жона у ня хвора, та треба ми на ґаздӱвстві дашто вчинити.
А сôсїда добре знав, яка то у бабы хвороба. Порадив му, ôбы ся сам хвором прикинув, а пак й мêртвым. Тôды, упôвів му сôсід, дôзнаєш ся то, што раз не тушиш.
Дома чôлôвік залїз на шпагрийт, кашле, квілить, йойкать, ги у горячци, а пак раз - затих й и нê дыхать. Жона пôбігла за дяком:
- Чôлôвік ми ся преставив.
Дяк пôôбіцяв, же прийде на нього покласти крест, та упôвів, ôбы жона дашто їсти а пити приправила.
Прибігла жона дôмӱ, шіковно сокачить - раз-раз на стôлї ся пêчена куріця ôбявила.
Прийшóв дяк, а жона щê нич упити нê принесла. Наскоро пôбігла у генделик.
Устигла уйти, а дяк нараз ся на куріцю вер, нê тêрпіло му ся. Туйкы и лїсорубач нê утêрпів, скочив з пецы, та дуркнув отця-дякона. Та так му хряскнув, же дяк такôй там душу выпустив.
Што типир чинити? Уклав лїсоруб мертвого дяка за стӱл, задїв му половку курицї у рот - ги бы ся удавив. А сам дале лїг й нê дыхать.
Вертать ся жона з фляшкóв и з двêрь каже дякови:
- Натіть, отче, упийте си.
А тот мовчить. Припозерала ся - удавив ся дяк. Жона як зачала гойкати, пôбігла за сôсідом:
- Йой, біда ми! У хыжи двох покойникӱв маву!
Сôсід ся засміяв про себе, и гибы ся чудує:
- Та шо ты так жоно, кой ґазда умер, та никôму-сь и слова нê упôвіла, а типир гойкаш туй! Но та што вчиниш, йти дôмӱ, моли ся, та може єден з них и устане.
Жона забігла до хыжі, упала на колїнкы коло дяка, молить ся, слызы з вӱч ся ллють. Дяк мовчить, а чôлôвік на шпагрийтї си вздыхнув.
Жона - ‘д ньому. Тот начав помалы «ожывати», фінджю воды просити. Розпозерав ся, и звідать:
- А то ко там, за столом, сидить?
Туй жона ся не здержала, розкалаза му вшытку правду, покаяла ся й ôбіцяла бӱльше нê грішити.
Завêчôріло. Лїсорубач узяв мертвого дяка на пличі й пôніс у сêло. А у сêлї пӱп быв, злый-презлый. Принюс пӱп дяка у пôпӱвськый сад, упер го у сливу.
Пӱшов и дуркать у пôпӱв оболок. Пӱп ся звідать, што тот хóче, а лїсоруб му упôвів, же його кӱнь у сад забіг, та просить попа, бы го упустив.
Пӱп ся россердив, узяв пушку та убіг вон. Рубач го просив, молив бы ся зжалував, бы нê стріляв у коня. Айбо пӱп ся нê тямив уд злости, начав з пушкы у керт стріляти.
А чôлôвік начав попови гойкати, же тот нê у коня а у чêлядника трафив.
А пӱп кой увидїв мертвого дяка пôд сливóв, остовпинїв, айбо такôй нараз ся схопив. Дав лїсорубови мішок золота, попросив, бы никôму нê казав, и тїло як май далеко спрятав.
Узяв рубач уд попа грóші и понюс дяка уд генделикови, упер го коло оболока, а сам зачав цоркати и гойкати, палинкы требувати.
Корчмарь довго ся нê узывав, а пак заричав, бы пяниця гет йшóв.
Айбо рубач дале цоркав у оболок, тôды ся корчмарь россердив, узяв тычку, удопер оболок и тріснув по гôлôві мертвого дяка.
Туйкы лїсорубач ускочив из-за угла, начав гойкати: «чêлядника забили!». Корчмарь ускочив вон, видить - зôправду, пӱлло дїло! Дӱстав лїчорубач уд корчмаря фест грóши за сприсягу нêбêсїдованя. Узяв лїсорубач тїло й дале пӱшов. У ту нӱч ся молодеж зобрала у хыжи на гулянку. Лїсоруб дякона принюс пôд ту хыжу, упер и, як лем бêрував, пôбіг гет.
А лиґінї увидїли, же кось ся у оболок натїгать. Раз го по-добрôму попросили, бы йшóв си путьом. А тот нê удпôвідав, дале стояв. Тôды хлóпцї убігли на двір, та начали дяка бити. Ко кулаком, ко ногами. Утóвкли го и верли серед путя - й ко куда видїв ся рôзбігли.
А нарано по сêлу ся розприказôвало, же на гулянцї дяка и забили.
× КОНÊЦЬ ×