Літо я звык проводити на свôюй «фазенді» у Малӱй Копани – райськôму кутикови нашого Пудкарпатя.
Сімнадцять сотикӱв мого маєтка, што на краю села пуд гôрôв коло Тисы, убгорожені друтянôв сіткôв, межують из хащôв, садом та пôльом.
Серед участка, у винници, стойить малинька хыжка из удкрытôв верандôв. Удсі видко Тису, як поблискує у сôнячну пôгôду. Тиса убгортать Чôрну Гôру.
Мягкый силует горы особено рôзлучно ся прочитує пуд вичӱр, коли ся за ню спряче сонце…
Удсі мож увидіти бӱльшӱсть характерных для нашого краю пейзажӱв: зліва - долина из рікôв и Королевськым замком на фôні синьої горы; спередôмнôв, право над рікôв - горбкы, што плавно, поступово збӱльшуються, переходячи у горы.
Пуд гôрôв поселеня - хаотично розметані хыжкы, утопаючі у садах, драблються из долины на гôру.
Сись чудесный пейзаж покалічив газопровод, што го протягли у пуслідньый час. Трасу чогось провели через гôру, урізавши цілі хащі.
Испаскудили и долину коло Тисы - перетяли прекрасный пейзаж из Королевськым замком білôв тубищôв на величензых пудпорах, позакôповали пôвно бетоных стôвпӱв, якых пак и не схосновали, понищили поле - поналишали купы шутеру и т. д.
Словом, учинили ушитко по-совітськы, по-варварськы - бездумно, бездушно.
Туй свіжый вôздух и тишина. Робота ся спорить и удпочити мож.
Быв теплый августовськый вичур. Уже сонце почало заходити. Я сидів на веранді, читав. Чую, дись из хащі иде якыйись незвычный крик, дуже голосный, тривожный.
Ги бы кричала поранена птиця, або звір… Штôсь подӱбноє я уже чув. Ястрябы не раз крали из села домашню птицю и летіли из нив через хащу, понадо мнôв.
Птиця у кыгтях ястряба - ищи жива, вырывалася и страшно кричала. Айбо сись крик, измішаный из гавканьом псӱв, ишôв из хащі, поза хыжи и скоро ся приближав, ставав усе май сильный, душероздираючый.
Я ся пудхопив ити на крик - поникати, што ото там. Айбо лише-м почав ôбувати топанкы, кôй-ем увидів через городину, як из хащі ускочила мала серна и из криком утікала на долину пôвздôвж городины, а за нив из злӱсным хриплым гавканьом гналася свора псӱв.
Серночка была ищи дуже мала - гôлôвка юй ледвы стырчала из некошенôї травы. Псы уже майже ї догоняли… Не роздумуючи, ищи босый, я пôбіг ид нюй як-ем лиш бировав.
Перескочив-ем городину и вер-ем сôбôв межи сернôв и псами. Уд нечеканости псы ся розгубили и зменшили скорӱсть. Серночка скочила у бӱк и почала утікати у поле.
Псы изясь за нив. Я лиш так ї мӱг уборонити уд псӱв, аж ї имлю. Из усьôї силы припустив-ем за нив, ги брамкарь за лôптôв. Псы - через мене! Прикрыв-ем ї сôбôв иппен перед укіреными псячыми пысками. Притулив-ем ї, малиньку, до грудий и, удбиваючися ногами уд псӱв, што скакали коло ня, рушив-ем ид хыжи.
Серночка не рушалася, лиш тяжко дыхала…
Коли-м затулив за сôбôв двирці городины, мала серна почулася у безпеці та почала урыватися из рук ми. Я кріпко держав ї обома руками гôрі сôбôв и страчено убзирав-ем ся дôвкола, міркуючи, куды бы ї покласти.
Увидів-ем на веранді свôю спортивну ташку. Дуже сôкôтячи, засунув-ем трясущуся серночку у ташку так, што гôлôвка юй стырчала вон, и, на кӱлько мож было, затягнув-ем цібзар.
Товды-м увидів, ож уся ми сорочка на грудьох та руках у кровли. Она поранена! Бізӱвано, псы ї пӱрвали, або може вадас пудстрілив. И я лиш завто-м ї мӱг имити, бо стікала крôвльôв, сарака.
А у хыжи у ня ни фачлика, ни йода ниє…
Бôржі-м пôбіг у село, заскочив-ем у єдну, другу, тритьу хыжу, докі-м дӱстав фачлик и мало йоду.
Серночк ся трясла, коли-м ї утігав из ташкы. Еднôв рукôв притискав-ем ї до грудий - бо урывалася уд ня из усьых сил, - а другôв протирав-ем юй рану.
Рана была дуже велика, - уся задня часть тіла была урвана. И видко было, што тото ся стало не типирь, бо рана уже гнойила.
Позавчора чулася из хащі стрілянина. Удчув-ем, што сесе має якыйись зязок из сернôчкôв. Бізӱвно, вадасы - браконьєры устрілили юй матір, пак псы ї переслідовали.
Не могли ї имити, айбо, видко, догонили та пӱрвали юй задню часть тіла. А ныні, тяжко поранена, коли кликала матір сôбі, изясь бігли за нив… Так-ем сôбі думав и не похыбив-ем.
Пак-ем ся дӱзнав, ож якыйись Севлюшськый начальник позавчора <<поклав>> серну у дублякови, недалеко уд хыжи ми, та за склянку паленкы лісник закрыв на йсе очи…
Темнілося, коли промывши уже загноєну рану, убернув-ем серночку чистым ручником та поклав-ем ї назад у ташку. Пак наскоро учинив-ем из дрыварни хлівиць, постелив-ем свіжого сіна, та поклав-ем на нього сернечку.
Скочив-ем у село за фельдшером, - айбо тот лиш завтра ся верне из Тячова. У селі купив-ем цуцлик уд єднôї жоны, што мала малу дітину. И коли Полі-бачі принюс (ги звык) свожоє, вичурнього дôїня, молоко, напойив-ем серночку.
Она жадно ссала - уже ся не бояла ня. Пôрôзумів-ем - сесе не до добра. Айбо надіяв-ем ся, ож дотягне до завтра… А завтра рано понесу ї до фельдшера, и аж треба та и до Севлюша.
На рано серночка уже тяжко дыхала, уже не хôтіла пити молокою Бôржі поклав-ем ї у ташку, та на біціглі, до фельдшера, - може ищи ї спасе…
Коло дорогы, што йшла через пасовисько, такôй коло мôюї хыжи сиділи люде, што попасовали коровы. Став-ем обы пôзвідати, ож де у Сивлюши глядати ветеринара, аж сільского фельдшера не застану дома.
Старі осужовали браконьерӱв, а діти смутно гладили серночку по гôлôвці, што стырчала из ташкы. Гôлôвка ї ледвы ся держала и великі очи уже майже не кліпали.
Бебехатый Прибыш, из ліловым ги бурак тôвстым лицьом, никать на серночку, ги кӱт на солонину, та каже прôсячым голосом:
- Нашто бы сьте ходили из нив по дохторах, тай тратили дорогый час та грôші - дайте ї мені, вы и так не їсте мнясо!
Уд сього мене ôнь затрясло. Бôржі-м рушив дале. Фельдшер иппен типирь ся вернув. Айбо коли-м утігав серночку из ташкы обы му указати, її тільце уже было студене.
Шийка задеревеніла, а у широко розкрытых прекрасных, великых очах из дôвгыми кліпками, застыли слезы - она была мертва…
Я пôстôвпів. Фельдшер, видячи ож дуже-м засмученый, пôтішав ня:
- Не журіться, ож у кару пӱшла - еге, у туй хыжи из черепляным дахом, вӱн указав на хыжу на горбкови, пӱд самôв хащôв - видите? Там жиє чôлôвік, што юй шкуру убробить, а з логовы учинить чучело - будете мати хосен.
Я ся здрыгнув… - убернув-ем ся без слова и поплентав-ем ся думӱ из мертвôв серночкô у ташці и тягаром на серцю…
Грызла ня думка, ож аж бы-м мав дома пôвну аптечку из фачликом и йодом, и май скоро бы-м убробив й переязав юй рану, може бы ищи удалося ї спасти.
Жила бы у хлівцьови, пощиповала бы травичку у садови, їла бы садовину из рук ми, пила чисту вôду из кôлôдязя…
Як бы-м ся любовав сим прекрасным божым сôтворіньом! А коли бы укріпла, пудросла, упустив бы-м ї назад у хащу, на вôлю.
А може не у хащу, а у зоопарк? Бо якыйись браконьєр, чôлôвік-звір изясь из завгуры похôснує пушку - уб'є ї. Холоднокрôвно, безжалӱстно.
Не буде го мучити совість, ож ни за што удобрав житя уд сякого благого сôтворіня - красы нашых лісӱв… Та де там!
Тадь ищи ся буде гордити, ож якый вӱн шікôвный вадас… Укопав-ем ямку коло свôюї городины, на дно ямкы постелив-ем листя и поклав-ем на нього серночку.
Діти, што сокотили коровы, мôвчкы, зажурені, стояли та никали. Пак-ем закрыв юй очи, присыпав листьом и засыпав земльôв. На малый гробик діти поклали пôльôві косичкы.
Понад вичӱр перед мойыми воротами став вӱз. Из воза зыйшли двоє людий у лісничӱй уніформі.
- Мы из лісничества - торжественно провозгласив старшый. Кажуть, ож имили сьте серну. Прийшли сьме ї забрати, бо тото маєток лісничества…
- Я имив лиш поранену серночку. Кажуть люде, ож матір юй три дны тôму убив браконьєр. Вы знаете тото ко - ваш знакомый. Пак удкупився уд ва склянкôв паленкы.
Лісник ôнь рот увалив. Почав ґындати штôсь, ож тото брехня, и най бы доказав тот, ко ото видів.
Просив, най укажу, ко сякоє казав, вӱн му зубы убє.
- А де тота поранена серна? - пôзвідав молодый.
- Умерла, псы ї пӱрвали, й дӱстала зараженя крови. Там похоронена… - и я указав рукôв на гробик коло городины.
- Мы ї маєме повезти - каже старый, - як вещественное доказательство… - додав несміло.
Молодый ся рушив ид гробикови. Я скочив перед ним и гôйкнув:
- Ану, вон ми з двора! Забирайтеся, бо угачу якого колом по гôлôві, и суд ня оправдає, бо зайшли сьте ми у двӱр без дôзвôлу! Но, марш удсі!
Они не знали, што робити - потопталися на місті тай пӱшли ид возови.
- Мы ся щи вернеме! Из міліційôв - крикнув старый, та рушив вӱз.
- А я подам на вас заяву, як на соучасникӱв браконьєрства! Усьо село знає про ваші темні діла! - крикнув-ем за ними.
Пӱзно по-вечери Полі-бачі приньӱс молоко. Вӱ уже знав про нашу бисіду из лісниками.
- Казали діти, што сокотили коровы, ож як исьте читаво умачкаловали лісникӱв…
- Я лиш казав тото, што усі знають. Та ци свідчили бы люди против того начальника-браконьєра та лісника?
- Ôв-ва! Та ко бы позад серны захôтів найти сôбі ворога? Та щи й лісника? Ôв-ва… Пак усьо село краде дубы из хищи. Знаєте, ож на угля неє у чиляди гроший, а грітися треба…
Пак типирь лісник - ото май великы пан! Ги колись партсекретарь быв. Хоче - дасть урубати дуба, а не хоче - сиди та мерзни… Пак усьо начальство - и міліція, и головы варышські тай сільські, и прокуратура у дôбрôму суть из лісничеством - бо вадасы.
Стріляють дичину, коли хôтят та кӱлько хôтять. Ой, не хвалю вас, ож исьте ся з ними поцоркали…
На другый динь рано увидів-ем, ож серноччин грӱбчик быв розкопаный - пôрôжньый! И дôсі не знаю, ож ко тото мӱг учитнити. Ци лісник, ци кôсь из села, ко ся не мӱг помирити з тым, што добро - шкура та чучело - задарь пропаде…
× КОНÊЦЬ ×
Читайте дале:
А. Хуст: Муза
А. Хуст: Дїдику, кажіть казку
Казкы Верховины: Послушный Иван
Казкы Верховины: Про хвóру жôну