Часть перша
В будові 3. ню-йоркського крімінального суда в убчекованї процеса сидїв Амеріґо Бонасера; вӱн жаждав удомстити ся людям, кôтрі круто позбытковали ся над його дочков, коли покушали ся ископыличити ї.
Судя, чôлôвік з грубов тварьов, закотив рукавы свої чорнôї мантії, ги бы ся ладив своєручно покарати двôх молодых фатьовӱв, сидячых на лавици ôбжалуваных. На тварї му было видко холод, онь гнїв. Айбо йсе вшытко была фалош, кôтру Амеріґо почував, но кôтру вєдно з тым нê годин быв до кӱнця постигнути.
– Вы дїяли ги пуслїднї дêґенераты, – суровым голосом проговорив судя.
«Айно, айно, – пôдумав си Амеріґо Бонасера. – Звірота. Звірота.»
Двоє лêґіньӱв з куртострыжêным блискачым волосьом и гладко брытваными лицьми скромно спустили очи и честливо схылили головы.
– Вы наисто дїяли ги дика звірота, и ваша сêрêнча, же-сьте нê скопыличили нещастну дївку, бо иншак бы-м вас спрятав за рошту на двадцить году. – Судя став, його очи хытро блискнули из-пôд пêлêхатых брыв у бӱк вовковатого Амеріґо Бонасера, а пак занурив ся у штовс протоколӱв, што лêжав пêрêд ним. Вӱн скорчив ґрімасу и здвигнув плêчми, поуказувучи, же дїє проти свої волї.
– Айбо ôбзêртавучи ся на то, же-сьте мôлôді, бездоганну минулость и нêзамурґану чêсть вашых фамілій, я засужуву вас 'д трьом годам условного задержаня.
Лем сорок году у свому ремеслї нê дали ґрімасї нêнависти выкривити тварь Амеріґо Бонасеры. Його дочка щê усе была у болници из изломанов вилицьов, а йся звірота уже йде на свободу? Йсе вшытко упôзірувало як питома комêдія. Вӱн позерав на щастливых родительӱв и родакӱв, кôтрі змыґлили ся кругом свойих дорогих чад. Но, типир суть вшыткі раді, вшыткі ся смівуть.
Ковточка чорнôї жовчі прикотуляла ся 'д гêртанцї Бонасеры и силов ся продерла круз замкнуті зубы. Вӱн уняв білу жеболовку и пудніс ї 'д губам. Вӱн стояв и позерав на двох гыценьӱв, кôтрі сміло прокрачали к выходу и нê никнувши на нього. Вӱн дозволив їм пройти, нê выгваривши ани слово, и лем май сильно притиснувши 'д губам чисту, пахнувшу мылом жеболовку.
Типир коло нього проходжували родителї сьої звіроты, – двоє чôлôвікӱв и дві жоны його рокӱв, айбо, позад облеченя, Америчане з великым стажом. Ôни позерали на Амеріґо, и у їх позирах замішаня мішало ся з дивнов погордов вітязӱв.
Стративши самозвладаня, Бонасера грубо загойкав:
– Вы щê у ня ревати будете так, ги я типир! Я принуджу вас ревати так, ги ваші дїти принудили мене.
Правникы пôддрульовали свойих кліентӱв к выходу и дубрі мерьковали за молодыма лêґінями, кôтрі ся хôтїли ôбернути, ôбы застати си за родительӱв. Урядник при судї, велизнôї высоты чêлядник, цырмнув ся 'д ряду, де стояв Бонасера, айбо уже на то нê было мусайности.
Вшыткі годы, пробыті у Америці, Амеріґо Бонасера вірував у закон и справêдливость. Типир його розум замглавеный пóмстов, вӱн уже видїв, як си купує пістолю и забивать ту мерзóту. Лемже найшов у собі тӱлько самозвладаня, ôбы ôбернути ся ôд жôнї, до котрôї щê нич нê дӱйшло и розтôлкувати їв: «Ôни нас лишили у копачі густи». Пӱсля куртôї паузы вӱн доверг: «Справêдливого суда нам треба просити у дона Корлеоне».
Ростягнувши ся на черленӱм шезлонї, Джóнні Фонтейн льоґав шкóтську віску прямо з фляшкы, ту-там промывавучи гертанку ледянóв вóдóв з кріштальового погара. Было чêтыри годины рана, и його представа горячково рисовало образы, єднен май страшный ги другий, як вӱн убивать свóю блудну жôну. Най лем ся верну дôмӱ. Было уже пӱзно тêлêфонôвати першӱй жôнї, ôбы пôзвідати ся за дїти, а дзвонити дакôму з цімборӱв в моментї самых малерӱв было просто нêфôремно. У свӱй час ôни бы скакали 'д радости й гордости, кібы їм Фонтейн подзвонив у чêтыри годины рана, а типир ôни и нê таять, як їм з ним унно.
Льоґавучи віску, вӱн учув цвенканя ключїв, айбо нê перестав пити дóкі жона нê зайшла у хыжу и нê найшла ся коло нього. Мала тварь ангела, жыві гôлубі очи, нїжноє й кенєшноє, айбо велми по формі тїло. Сто мільйóнӱв чôлôвікӱв были залюблені у тварь Марґот Аштон и платили, ôбы ї видїли на кіновӱй плахтї.
– Де-сь ся швондала, громило бы тя? – зазвідав ся Джóнні.
– Прийшла-м прямо з орґії. – удпôвіла.
Ôна явно пôдцїньовала його можностї. Вӱн вер сóбóв уд столови и ймив ї за гертанку, айбо близина прекраснôї тварї й гôлубых очи вывітрила позостаток злобы й знóву вчинила го безрадным. Ôна вчинила щê єдну хыбу, глумливо засміявши ся. Кой увидїла пôдняту над його головов величезну пясть, загойкала:
– Лем нê у лице, Джóнні! У мене накручаня.
Засміяла ся. Вӱн ударив ї пястьов у черево, и ôна упала. Вӱн чув її дыханя й пянкый порфіновый запах. Тóвк ї пястьми по руках и барнастых шóвковых стегнах.