Исе́ бы́ло у тôты́ часы́, коли́ у Будапếшті кôрôльо́м быв наш чиля́дник ко́трого кли́кали Ма́тяш, писа́вся ôвӱ́н Гу́нядî (пе́дик, подеґде́ сохтова́ли го кли́кати и Матîё́м “Ко́рвином”). Тôвды́, у єднӱ́м селí, жыв єде́н поря́дный, рôбӱ́тный чôлôві́к, ко́трый мав сы́на брêха́ча. А тот, чи́ляде, так знав брêха́ти, што ни бы́ло му и па́ри у брêхни́ на цілы́й сурди́к, тай ду́мав сôбі́ ôвӱ́н ош з нếï у́жыве свӱй вîк. Єде́н раз ка́же тот сирохма́н вӱ́тцьôви сôбí́:
— Ня́ньку, чу́єте, иду я гет з на́шого сêла́ на віді́к, бо туй ми уже нитко́ ни ві́рує. А там ачи́й дашто́ и зарố́́блю…
Зобра́в у та́йстру цу́ря сôбі на путь; уд тôму покла́в у ню и о́крайиць тинґирича́ного хлі́ба, дара́бчик солони́ны тай у́дався у путь. Дốвго йшôв нибора́к бêрêга́ми, хаща́ми, но тай раз на пішако́ви стрі́чать тако́го и́ппинці ги й сам брêхача́. А тот го зві́дать:
— Куды́ путь де́ржиш?
— Ѐ, йду по сві́тови гля́давучи сири́нчю. А там, дасть Бӱг, ачы́́́й дашто́ зарốблю. - ка́же му Брếхач.
— А што нибо́ре Ты валốвшен чинити?
— Кить попра́вді Ти упові́сти, мôя рôбо́та … видав — брêха́ти, бо я лим у сьо́му шікốвный.
— Но, позира́й ! … пак и я сяк заробля́ву сôбі́ на живӱ́т! – зрадовався уд слӱв Брếхача тот дітвак. - Чу́єш, ôбы́ ни лу́нно нам бы́ло по сві́тови хôди́ти, ану́шик идім мы с тôбôв ує́дно мандрова́ти.
— Пак іді́м! Лим ци будéш зна́ти подаґде́ ми пудбрí́ховати? – зві́даться го Брêха́ч.
— Йôй-йôй, ищи и як буду́…! – ка́же му на втô новы́́й путник.
Да́ле уже́ мандрова́ли Брêха́ч з Пудбрêхачо́м ує́дно. Дӱйшли́ они́ сяк уд єднốму ва́рошови, де на арсаґо́ви, стрі́вся ім єден пан. Тот вӱ́зся у и́пнӱв бры́чці, кốтру ôбступа́ло рака́ш і́ношьӱв. Пан бры́чку спер, тай ся їх зві́дать:
— Непристріча́вучи, де путь де́ржите, лиґіні́ ?
— Ѐ, верта́ємеся з Будапешта дôмӱ́, - ка́же му пе́рвый брêха́ч.
— Як ото з Будапешта? — почу́довався пан, бо ви́дко му бы́ло ош иду́ть они дома́к у дру́гый бӱк. - Пак вы вида́в хлốпці у Бу́дапешт…?! – перезвідався ôвӱ́н їх.
— Ніт-ніт з Будапешта! - ни клі́пнувши о́ком, ка́же му Брêха́ч.
— Пак, як Ты годен мêні сяк брếха́ти?! – звідаться го пан.
— Я и піціцько Вам ни брếшу… - стойи́ть на свốму затяты́й Брêха́ч.
— Но, до́бре! Кить-ись ми упôвӱ́в пра́вду, - ка́же му пан, - тôвды́ упôвіш, ош што там ново́го чу́ти!
— Якốїсь вêли́кої новины́ ниє, хаба́ лим ота чудни́ця, што із Іта́лиі прили́тіло туды́ тако́є гру́боє пốтя, ко́троє пра́вым крыло́м прикры́ло Бу́дин, а лі́вым — Пешт.
Пан ся чи́таво розсе́рдив уд тако́ї би́сіди лиґіня́, бо му ся ви́діло ош тот з ним гово́рить гибы́ нау́вирткы и брếше му, ôнь ся му з но́са ку́рить:
— Ану́шикы, - росказа́в ôвӱ́н сво́йим і́ношам - да́йте сьому́ сирохмано́ви, фа́йных двацитьпя́ть бігарьӱ́в, обы знав ош ни гӱ́дно лю́дьом брếха́ти.
Ухо́пили і́нôші лиґіня́, тай та́куй на́раз дали́ му пру́том двацить и пя́ть раз по “єдно́му мі́стови”: (на тото на ко́троє чи́лядь сі́дать). Тот ôнь лидвы́ встав. Кре́кнучи, ка́же Брêха́ч па́нови:
— Йôй поче́кайте, поче́кайте! È, напи́шу я Кôрольо́ви, ош Вы на пу́ти на́рьӱд ничисту́єте, на́рьӱд-му збытку́єте. Пак я правду упові́в, а Вы, росказа́ли сво́йим і́ношам обы ня пôби́ли.
Пан ся напу́див. «А кить попра́вді, — ду́мать сôбі́,— поскаргу́єся Кôрольо́ви, тôвды́ з сьо́го бу́ду ма́ти лиш су́йиту». Оберну́вся уд Пудбрêхачо́ви, тай ся го зві́дать:
— Чу́йêш, лигі́ню! Вы ує́дно у хожая́х… . Упові́ш ми пра́вду! Ци ви́дів Ты тако́є пốтя у Будапếшті?
— Ни буду́ и́ппен, Па́ночку, Вам ка́зати, што-м ви́дів такốє пốтя, бо брêха́в бы-м… . Я лим ви́дів, што двана́цить хлốпӱв чи́тавым, жêлі́зным колốм, друча́ли грубиле́знôє яйце́! Оно́ лидвы́ ся става́ло у у́лици - ôнь ся че́рло кӱ́нцями у му́ра; а высо́кой бы́ло, гы хыжі́… - ка́же па́нови Пу́дбрêхач.
Пан ся щи́май бӱ́льше зачу́довав, тай ду́мать сốбі: «Упози́рує ош пе́рвый ми упôві́в пра́вду, бô такốє яйце́ го́дно бы́ло зне́сти лим гру́боє пốтя». Прикли́кав тôвды уд сố́бі поби́того, тай нача́в уд ньо́го проси́ти пêрêбачи́ня:
— Чу́єш лиґі́ню, ду́же ня мерзи́ть за втô штô-м Ти учини́в. Пêрêба́ч ми! Ту́й-им Ти прилади́в дві́ста срі́бны́х, айбо́ нич за ня нико́му ни кажи́…
З тым и розыйшли́ся.
Іду́ть два линґарі́ да́ле, тай дӱйшли́ ни пилу́вучися и уд дру́гому ва́рошови. И там ся ім стрі́в єде́н па́н у кра́снӱв кочі́зі:
— Куды йдêте́, фатьо́вы? - зві́даться їх пан.
— Йдеме́ з Будапешта дôмӱ́. - ка́жуть му мандрова́льникы.
— Ци чу́єте, хôть ся росче́хни, айбо у сись бӱк вы ния́к ни го́дни йти із Будапешта. Ви ни ганьбите́ся сяк чи́ляди брêха́ти, пак сись путь веде́ хаба́ лим у Бу́дапешт…?! — попсôвав їх пан.
— Йôй ніт – іми́вся приріка́тися з па́ном Брêхач – бо ми із Будапешта!
— До́бре, най буде́! Но кить так, товды́ упові́ште ош якись-те там походи́ли; што сьте там виділи тай што ново́го чу́ти у Столи́ци?
— Кить на́курто Вам упові́сти, и́ппинці нич тако́го, — ка́же му пе́рвый брêхач, — хаба́ лим вто што у Дуна́ёви гет уся вода́, дốцят згôрі́ла.
Йôй што тот Пан розсе́рдився на ся́ку бисіду:
— Пак як тото́ го́дна бы́ла вôда́ згôрі́ти? Ану́шикы да́йте сьому́ брихачи́ськови два́цитьпять рӱзốк за тоту́ брếхню! – росказа́в пан свốйим і́ношам. Тôты́ ими́ли Брếхача, розпросте́рли го на зếмли, тай дали́ му двацятьпя́ть раз на гузи́цю. Сы́ґінь тôт лидвы́ онь встав на но́гы и ривучи́ ка́же па́нови:
— Ôбы́сь-те зна́ли ош поскаргу́вуся я на Вас на́шôму Кôрольо́ви, ош, è, як Вы чи́лядь путьо́м збытку́єте.
Пан напу́дився, тай зві́даться цімбору́ того́ сирохмана́:
— Ты з ним хốдиш, пак ци втô пра́вда, штô ôвӱ́н туй прика́зує, ôш вôда у Дунайови дома́к згорі́ла?
— Брêха́вбы-м, Чистова́ный Па́ночку кыбы́-м Вам такốє, упôві́в – бô-м Дуная биз вôды, я ни ви́дів, - упôві́в му Пудбрêха́ч. Єдно́ лим чудно́є штô-м ви́дів у Будапếшті, втô штô доґдеєдна́ путь засыпана бы́ла пêче́нôв ры́бôв.
Пан зачу́довався, тай ду́мать сôбі: «Вида́в пра́вду прика́зовав ми пе́рвый, бо кыбы́ вôда у Дунаёви ни згôрі́ла, у́ткіть бы бы́ла тӱлька́ ры́ба по у́лици?!».
Прикликав уд сôбі поби́того хлôпця, тай ими́вся го проси́ти:
— Прốшу тя пêрêба́ч ми хло́пче, за вту, бӱль што-м Ты учини́в. А за кри́вду на, вôзьми́ дві́ста срі́бных - лиш ни пиши́ за ня нич Кôрольо́ви.
З тим и розийшли́ся — пан у єде́н бӱк, а два лынґарі́ у тот што вьӱх уд Будапештови.
Дӱйшли́ они сяк, ни пилу́вучи и до три́тього ва́роша, де́ся їм стрів ôнь самы́й Вили́кый Пан:
— Де вас путь вêде́, молôда́ чи́ляде?
— З Будапешта дôмӱ́ - ка́жуть му хлопці.
— Ни гӱ́дно нипра́вду каза́ти! Пак, я й так ви́жу ош вы йдетé ни з Будапешта, а по пути́ уд Будапештови.
— Йôй, пôпра́вді, верта́ємеся у Бу́дапешт, бо забы́лысьме там дві на́ші блыхы́ - отвíтили му на вто сирохманы́.
— Кить уже былись-те у Будапештi, што там ново́го чу́ти?
— Пе́́дик якы́хись вили́кых нови́н ниє, — ôдпові́дать Брêхач,— айбо гет усю Столи́цю прикры́ли чо́рним сукно́м.
— Йôй, прошу тя, лим ми ни брêши́! Ни го́дно бы́ты ôбы сві́тлый Будапешт затягли́ чо́рним полотном. Тай у́ткӱть мош бы́лô узяти́ тӱлько́й поло́тно, ôнь на такы́й чи́тавый ва́рош? Та я ви́жу ôш ты вили́кый брêха́ч!
Кӱ́нчилося тым, што и сись Вили́кый пан росказа́в сво́йим iношьӱм, ôбы дали хлốпцьови двацитьпя́ть бігарьӱ́в за брêхню́. Коли́ го побы́ли, брêха́ч начав грози́тися:
— Поче́кайте, поче́кайте будете́ ба́новати за йсе! Напи́шу я Кôрольо́ви, ош як Вы збитку́єтеся над бêзви́нним чиля́дником.
Пан тôвды́ зві́датъ дру́гого лиґіня́:
— Пак и Ты быв у Будапêшті, та упові́ш мы пра́вду, ци попра́вді прикри́тый ва́рош чо́рным сукно́м?
— Паночку, я иппинці сякоє ни видів, ôбы быв Будапêшт затя́нутый чо́рним поло́тном, айбо почудовавимся чи́таво, упôві́м Вам, коли-м уви́дів при вхốді у Будапешт высо́ку, онь до нếба, рьӱ́тлу, а по ньӱв спуща́лися и пудыйма́лися а́нгелы у чо́рних дôвга́нях. Каза́ли ми, ош ото уме́р сяты́й Петро, и цілы́́й Будапешт за ним дя́су́є.
Пан зачу́довався уд учу́того, тай ду́мать сôбі́: «Йôй, бîзӱ́вно пра́вду ми упôвî́в тот пе́рвый лиґі́нь, бо кiть уме́р сяты́й Петро, позат то́го i Будапешт го́дни бы́лы прикры́ти чо́рным сукно́м». Напу́дився, ôш низа́што поби́в дітвака́, прикли́кав го уд сốбі, тай на́чав проси́ти го ôбы́ му пêрêба́чив за учине́ноє:
— Пêрêба́ч ми! Тай про́шу Тя, ни скаргу́йся на ня Кôрольо́ви! А за збиткốваня туй ма́єш дві́ста срі́бных.
Сяк и розийшлися.
Айбо́ по сьӱв пôслі́дньӱв при́шті, Брêхача́ дома́к прӱ́йшла гет уся́ка дя́ка линґарьова́ти. У́тяг тôвды́ ôвӱ́н из та́йстры дві́ста срі́́бных, тай дав їх Пӱдбрêхачо́ви за втô, што му помага́в брêха́ти. Йôму́ самốму обста́ло чôты́риста срі́́бных и сімдисятпять бiгарьӱ́в, на спốминок од линґарьо́ваня. Одклони́лися они файно єде́н од дру́гого, тай пӱшли́ ка́жды́й сво́́́йим путьốм.
Пе́рвый брêха́ч до́ма iми́вся за рôбôту, бо ви́дів, што за брêхню чи́таво бють.
× КОНÊЦЬ ×
Записав казку: Іван Цицей
“По Біли́цькы” текст приладили у ôктôвброви місяцьови 2018 рôка/гôда:
Анна Бêреш-Крышыник,
Пêтро Бêреш “у III-му коліні”,
Пêтро Бêреш “у IV-му коліні”.