Записав казку: Володимир Гнатюк у сêлї Дусино ôд Н. Проца
В єдному сêлї пӱп з дяком любили упити. А бы упити, як ся знає, треба дудкы мати. Каже попови дяк:
- Позерайте шо мы, отче, вчиниме. Я украду волӱв й спрячу їх у лїсї. А ґазду їм зажену ôд вам, упôвім, же-сьте великый чорнокнижник. Вам не тяжко му буде помочи, бо я вам упôвім, де волӱв спрячу.
А зыск з сього дїла ґарантованый.
Пӱшов дяк, украв волӱв, пригнав у лїс й приязав ôд стромови.
Ґазда ходить, глядать волӱв й не годин нигде найти.
Стрітив дяка, а тот го звідать:
- Шо, Йванку, не найшов-ісь волӱв?
- Ой, прошу вас, ніє волӱв. Де-м лем не глядав - ніє!
Дяк му удповідать:
- Пан превелебный знає по книжцї ворожити, вӱн вам упôвість, де волы суть.
- Йой, кедь бы Бог дав, убы ся мої волы найшли, я бы превелебнôму дав єдного.
З тым й прийшов чôлôвік ôд попови.
- Шо ся, Йванку, журиш?
- Ой пане, волӱв ми украли. Де лем-ім їх не глядав, а найти-м не годин. Чув-ім, же баяти знаєте.
Пӱп узяв календарь, позерать раз у книжку, раз на Ивана.
- Айно, але туй, неборе, туй указує, же твої волы там, де сонце уходжує, ôд кымакови приязані.
Пӱшов челядник у лїс й найшов волӱв. Пригнав їх дôмӱ й заплатив попови сто сріберных.
Но, типир уже є за шо ся гостити. Далеко пӱшла фама, же пӱп - великый чорнокнижник.
Раз у єдної панїкы пропав дорогый пêрстень. Панї - нараз до попа. Айбо не дяк пêрстень украв, тôму пӱп не знав, шо й пôвісти.
Думав вӱн, думав тай каже:
- Служанциня пêрстень вєдно з смітём унесла на звезлище, а там го пуляк прімкнув.
Наказала панїя пуляка зарізати. Й за правду - найшли у воли пêрстень. Дала панїя превелебнôму двасто золотых.
Пӱсля такого у вшиткых новинках написали, же такого чорнокнижника ги пӱп, у світї ніє!
Туй у єдного пана украли ладу з грішми. Пан нараз загнав за попом! Закрыв го у хыжи й пригрозив, же кедь ладу не найде, дӱстане кербачом!
Пӱп сидить й не у книжку позерать, а молить ся, ôбы го Бог ôд біды избавив.
Учули иноші, же чорнокнижник прийшов. А то ôни гроші украли, та закопали у гнуй. Напудили ся: пӱлло їм буде, кедь їх чорнокнижник прозрадить!
Рішили пôслухати, шо пӱп чинить. Кажуть єдному иношови:
- Ану, йди лем, Иване, пôд оболок, попозерай, шо там чорнокнижник чинить.
Пӱшов Иван, натїгать ся у оборок й видить, як ся пӱп молить. Туй перві кôгуты закукурікали. Пӱп каже:
- Уже єден туй.
Напудив ся Иван, пôбіг ôд цімборам:
- Біда, братчикы! Коли-м пôдойшов, пӱп уповів: «Слава Богу, уже єден туй». Ану, Грицьку, ты йди, послухай!
Прийшов пôд оболок Грицько, слухать. Кôгуты закукурікали другий раз. А пӱп:
- Но, слава Богу, туй й другый.
Учув то Грицько - й бігом ôд цімборам.
- Пӱллоє дїло, хлопцї! Устиг-ім прийти, пӱп уже пôвів: «уже, слава Богу й другый туй».
А тритього иноша звали Хрипта. Перші два му кажуть:
- Ану ты, Хрипто, слухати йди!
Прийшов Хрипта пôд оболок, пӱп стойить коло пецы, зняв сорочку й гріє си хребет. Коли кôгуты ôдкукурікали, пӱп пôвів:
- Но, слава Богу, тритьый туй! - й добавив - Ой хребтуха, хребруха, ушвікавуть тя завтра!
Пêрêпудив ся Хрипта, шіковно ôд другим пôбіг:
- Йой, біда, біда! Треба йти просити попа, иншак нам кониць!
Йдуть вшиткі за попом. Пôдойшли пôд оболок, поклопкали.
- Шо вам треба, небожата?
- Пане, дуже вас просиме, не прозраджуйте нас. Мы по дурости ся на панові гроші злакомили. Будьте добрі, мы вам заплатиме, айбо пôвічте панови, же то кось другий украв!
- Дубрі, я за вас нич не упôвім, на других укажу.
Радує ся пӱп, же хлопцї му самі вшитко розказали. Звідать ся:
- А де суть гроші?
- У гнӱй-сьме спрятали.
Прийшов зрана пан, а пӱп му каже:
- Крадôші гроші у гнӱй спрятали.
Уйшов пан ôд попа й кличе иноша:
- Хрипто, бігом гнӱй рыти!
Хрипта знає, де гроші запрятані, пӱшов й нараз їх найшов. Пан ся зрадував, же найшли ся гроші, дав иношам на алдамаш, а попови - тристо сріберных.
Начав пӱп думати, як ся славы недобрôї збавити, та покликав дяка:
- Но, дяку, брате, попадив-ісь ми, як чорнокнижником стати, типирь порадь, як ся того збыти, бо-м уже у твердых руках быв.
- Превелебный пане, та се легкоє дїло. Запаліть си хыжу й гôворіть, же згоріла ваша книжка, а без книжки нич не годні-сьте.
Так пӱп й вчинив.
Запалив си хыжу, згôріла. А кедь ôд ньому кось приходжував, пӱп казав, же без книжки нич не годин.
× КОНÊЦЬ ×