Записав казку: П. Лінтур у сêлї Горинчево ôд А. Калины
Мав раз єден чôлôвік трьох сынӱв, та такых ловґôшӱв, же кедь ся за них ôтêць нê постарать - так и будуть гóлодні сидїти.
Туй раз майстаршый сын каже:
- Хóчете, няню, я вам докажу, ош знаву грóші заробити.
Зобрав ся и пӱшов у путь. Прийшов у єдно село. Видить: пӱп стойить коло вôріт си й позерать здовж улицї.
Лêґінь пôдойшов, поздоровав ся:
- Слава Ісусу Христу!
- Слава Богу навікы! Ты куда йдеш?
- Та але, роботу си глядаву.
- Пой удомнї у службу.
Зайшли ôни на фару, догварювати ся.
- Будеш у ня на службі, - каже му пӱп, - кедь ся согласиш на такоє: кедь ся на ня россердиш, я ти кêрбачом дам. Айбо, кедь я ся на тя россерджу, ты мене ушвікаш.
Лêґінь ся согласив. Пêрêнôчував у попа, а рано устає и звідать ся, што має чинити.
- Жêни гуси пасти, - каже пӱп.
Погнав хлóпіць гуси пасти. А їсти му нê дали, пӱп ôбіцяв, же му принесе. Чêкав лêґінь, чêкав - нê несе пӱп фрыштик.
Ближе ‘д вêчӱру приходжує пӱп, звідать ся:
- Ци голодин-ісь, нêбораку?
- Та як, до фраса-м, нê голодин?!
- Ты ся чинь на ня сердиш?
- Та як ся нê сердити, кой ся з ня так збыткуєте?!
- Но, лїгай, дӱставай ôбіцяноє. Вышвакав пӱп лêґіня кêрбачом и угнав гет:
- Нê валóвшен-ісь служити у ня.
Вêрнув ся старшый сын уд ôтіцьови низчим.
Зобрав ся сêрêдньый сын:
- Ануж увидите, няню, я грóші зароблю!
Айбо и вӱн ся наняв уд тому попови, и вêрнув ся ипен так ги й старшый сын.
Тôды майменшый сын, Иван, ударив ся у груди й пôвів:
- Я гроші зароблю!
Зобрав ся й пӱшов.
Попав и вӱн у то село, уд тому попови. Пӱп ся го звідать:
- Де йдеш, лêґіню?
- Роботу си глядаву.
- Та до мене на службу пой.
Зайшли на фару, начали ся єднати.
- Но хлопче, - каже пӱп, - будеш у ня служити, кедь ся согласиш на йсе: кедь ся на ня россердиш, я ти кêрбачом дам, кедь я ся на тя россерджу - ты мене.
- Дубрі, - удпôвів Иван. - Лем пôвічте: на кӱлько ня приимаєте и кӱлько платити будете?
- Служити ми будеш, кой куковка нê заковат, а плата - пятьсто золотых.
- Спішно, айбо їдіня ми давайте ипен такоє, ги самі їсте.
Пӱп ся согласив, тай лишив ся Иван служити.
Раніцько устав, та звідать ся за роботу.
- Жени гуси пасти, - каже му пӱп. - Їсти ти принесу.
Пасе Иван гуси и фрыштик чекать. Уже полôне, а попа нê видко.
Сидить Иван голодный. Тай надумав ся. Узяв тычку и вшытких гуси пêрêбив. Єдну гускы убскубав, розклав огня и смажить. Наїв ся, напив ся, лїг тай спить. Туй приходжує пӱп, несе му їсти:
- Што-сь натворив?! Нашто-сь вшытких гуси пêрêбив?!
- Таде, отче, тать гуси жыві-здорові, пасуть ся, тывуть. А ци нê сердите ся?
- Нїт, нê серджу ся.
И пӱшов пӱп дôмӱ. Дома каже попадї:
- Пӱлло дїло! Йван вшытких гуси пêрêтóвк! Яку роботу му завтра дати?
- Може най кури покормить? - удпôвідать попадя. Вêчур ся вертать Иван, а пӱп му каже:
- Но, Йване, завтра зрана устанеш, кури кормити будеш. То легка робота.
Иван рано устав и сыпле по двôрї тенґêрицю. Пôдбігла єдна куріця, друга, тритя. А Иван узяв прут тай пêрêбив вшытку куріцю.
Пӱп убігать з хыжі, річить:
- Што-сь, Йване, наробив?
- Порядок-ім вчинив. - удпôвідать Иван. - Дотипир хапливі были, мішали єдна-другів, а типир, видите: лижать си спокӱйно. Ци вы ся, отче, сердите?
- Нїт, нїт, нê серджу ся.
Вернув ся пӱп до хыжі, та каже:
- Жоно, Йван вшытких кури пêрêбив. Што з ним чинити будеме?
- Най бы завтра орати йшов.
Зрана запрягли чêтырьох волӱв и пӱшли. Пӱп завіг волӱв у борозду и каже:
- Ори, Йванку, сам, я за полуденком пуйду.
Иван раз-двічі сотикы убыйшов, а пак став и начав попа чекати з їдіньом. А попа ніє та ніє.
Иван узяв та зарубав вола, розклав ôгинь, смажить мнясо, їсть. А хвӱст удрізав та задїв другôму волови у рот.
Туй пришов пӱп з полуденком.
- Но што-сь натворив, Йване?!
- Што-м натворив? - звідать ся хитро Иван. - Волы ся выголоднїли, тай ізіли єден другого! Вы што, отче, сердите ся?
- Нїт, нїт, нê серджу ся.
Прийшов пӱп дôмӱ й каже жôнї:
- Тот Йван вола зарізав, велику шкоду наробив.
- Знаєш што, - каже му попадя, - най завтра раніцько мати ти улїзе на ôріх, та най коват, ги куковка.
Так й вчинили. Рано пӱп будить Иване и каже:
- Уставай, Йванку, куковка коват. Кончила ся служба твоя.
Иван устав, уйшов на двӱр и слухать куковку. Слухать, слухать, а пак узяв пушку и стрілив. Попови нич нê упôвів, вêрнув ся спати. Пӱп кой уйшов на двӱр, увидїв пôд ôріхом мертву старêґаню, та зажурив ся.
- Забив ми Йван матїр! - каже попадї. - Што чинити будеме?
- Ты зажêни го спати на оборог, а кой усне - запали. - Удпôвіла попадя.
Пӱп пӱшов и каже Иванови:
- Вêчур пуйдеш на сїно спати.
Пӱшов Иван спати. У ночи пӱп запалив оборог, а уд єдного ся ймили вшыткі чêтыри, што пӱп мав. Згôріло вшытко. Пӱп ся вêрнув у хижу, ‘д попадї, думавучи, ош Иван згôрів вєдно з сїном.
Раніцько Иван заходжує и кланять ся:
- Доброй рано, отче!
- Йванку, ты де спав?
- У хлїві, на сїнї.
- А вêчур де ляжеш?
- Такôй там.
У ночи пӱп запалив і хлїв. Згôріла худоба и много добра. А рано дале приходжує Иван и кланять ся:
- Слава Ісусу Христу, отче!
- Иване, де-сь спав? - Звідать ся го пӱп.
- Та на пôдї-м си лїг. - Удпôвідать Иван
- А ниська де ляжеш?
- Та, навірно, на пӱд обратно пуйду.
Пӱп дале ся з жонóв радить:
- Жӱнко, знаєш шо? Хыжу петролейом убыллєме, запалиме, лем книжкы вóзьмиме и утїкнеме.
Склав пӱп книгы у міх и пӱшóв палити хыжу. А Иван то увидїв, шікóвно пôбіг и залїз у міх, увер книжкы, лем єдну си поклав пôд ноги и єдну на гóлôву.
Як ся хыжа загôріла, узяв пӱп міх на плêчі и пôбіг з попадьов гет. Дôбігли до рікы, тай пӱп упôвів:
- Йой, што тяжкі божі книжкы!
Як переброджували ріку Иван тихо попови шêпче:
- Мало май высоко, отче, нêси міх. Бо иншак ноги намóчу.
А пӱп каже попадї:
- Чуєш? Божі книгы говорять…
Перебродили ріку и хóчуть лїгати спати. Пӱп бере книжку з міха, помолити ся, а там Иван:
- Добрый вêчур, отче!
- Йванку, ты шо туй? - звідать ся пӱп.
- Туй-ім, тать куковка щê нê ковала, служба ся нê кончила у ня.
- Йой, ты ми пôвіч, а спати типир де будеш?
- Де? Та з вами! Я ляжу коло воды, вы - посêрêдинї, а попадя май далеко уд берега.
Пӱп покликав попадю, та договорили ся, же вержуть Ивана у вóду кой усне.
У ночи Иван перетягнув попадю пôд берег, збудив попа и дошептує му:
- Уставай, отче, Иван уснув уже. Мич ме го у вóду.
Пӱп хопив попадю за ноги, Иван - за голову, и верли нêбогу у ріку.
А як пӱп увидїв, же то Иван, каже му:
- Ой та йсе ты Иване? Порядóчно-сь ня ôбдурив, и без жоны-сь ня лишив.
- А нê сердите ся на ня, отче?
- Йой, нê серджу ся, таде. - каже пӱп. - Но кедь уже так, та пóйме вєдно.
Так дале вєдно и пӱшли. По пути стрітили циґана. Звідать ся їх циґан:
- Куда йдете, чêлядь добра?
- Вандровати йдеме! - Кажуть му.
- О! Узьміть и мене! - Просить ся ‘д ним циґан.
- Но пóй. - Каже му Иван.
Пӱшли дальше, стрітили худобняка.
- Де йдете, люди?
- Та вандруєме. - Кажуть му.
- Мож з вами йти? - Зазвідав ся худобняк.
Прийняли и худобняка, та йдуть четверо. Йшли до глубокôї ночи.
Увидїли хыжу, зайшли и поклонили ся, а там молодиця. Просить ї Иван:
- Ґаздынько, ци мож ся нам лишити переночувати у тя?
А жӱнка спустила очи, та думать: «Шо бы їм на йсе удпôвісти?» А пак каже:
- Годни-сьте ся лишати, айбо буде туй великый повуд, та бы-сьте ся нê утопили.
Пӱп ся напудив, упôвів, ош плавати нê знає.
- А ты знаєш плавати? - Звідать ся Иван худобняка.
- Та мало знаву. - Удпôвідать тот Иванови.
- А ты циґане?
- Я плававу таги камінь.
Иван быв хитрый, поняв, же «повуд» - то дївчин фрайир. Розстêлив жебракови на пеци, циґанови на вацку, а попа загнав на пӱд, у валӱв, бы ся нê утопив.
Як вшытких уклав, та загасив свічку, бы вшыткі піснули. Айбо сам Иван не спав, лежав на канапийови пôд оболоком и чекав «повуд». У ночи чує, кось пôд оболоком ходить. Пак заклопкав у двêрї:
- Маріко, нê спиш? Уставай швыдже!
А Иван Марікиным голосом му удпôвідать:
- Йди, миленькый мӱй, гет. У мене вандрівникы сплять, нê годна-м тя пустити.
- Маріко, тать я ти палинкы, пикницї и цукрашӱв принюс. Шо, назад типир нести вшытко?
Иван голодный быв, удпер оболок и забрав вшытко. Сів за стӱл и начав їсти. Туй ся пробудив худобняк, та звідать ся го:
- Иванку, ты шо їш? Дай ми мало, я голодный.
Иван уняв із жеба убгрызеный струк тêнґêрицї и дав худобнякови. Тот попробував укусити, айбо нê удало му ся. Та звідать:
- Йване, се шо?
- Йсе пикниця. Кедь нê хоч сару їсти, та засмаж си.
А на вацку циґан спав, зубы му ся у тêмнôтї блискали ся ги угля. Жебрак поклав убгрызеный дарабчик циґану на зубы, мало почекав и каже:
- Йванку, шось ся нê смажить.
- Та кедь ся нê жарить, начири воды и залльи ôгинь.
Худобняк набрав воды у відро и улляв циґанови у пысок. А тот як пôдскочив:
- Йой, йой, люди! Залива! Повуд!
- А то як пӱп учув, напудив ся так, што з пода упав и цілый ся потóвк.
А Иван оболок удкрыв тай утїк. Йде тай думать:
«Хóть грóші-м нê заробив, айбо попа-м надурив».
И пӱшов вӱн по світу вандрувати. А може и донынї дагде ходить.
× КОНÊЦЬ ×