Записав казку: Александер Маркуш у Тячôвськôму райóнї
За синьыми горами, за темными лїсами, у єдному сêлї жыв си Иван. Быв вӱн, ги кой вшиткі бідні люди, роботный й добрый.
Щê й характер у нёго быв такий: ко шо нê уповість - Иван ся послухать.
Нê слухав ся вӱн лем свої жоны. Кӱлько раз му приказувала:
- Слухай ся ня, Иване, й тôбі й менї добре буде.
- Дубрі, дубрі. - уповість, а вчинить й так по-свому.
- Йди лем, чôлôвічку, на млин. Зерно змолоти треба, айбо пак нараз дôмӱ, низким нê ставай говорити по пути. Бо біда буде.
- Дубрі. - удповів таги усе Иван.
Узяв міх, вер не плêчі й пӱшов на млин.
Змолов зерно, мӱг бы уже й дôмӱ іти, айбо Иван за то й нê думать. Сидить си, позерать, як млинарь орудує, як жорна ся вертить, мука сыпле ся.
Наслуховав ся ôд бесїдам на млинї, а їх там тӱлько, же за гуд ся нê наслухаш.
Позерать млинарь, же Иван ся уже засідїв, тай звідать ся:
- Но шо, Иване, відїв-ісь, як ся мука меле?
А Иван замітив, же млинарь си з каждого міха корець муки удкладує, та удповідать:
- Відїв й навчив-ім ся.
- Што-сь ся навчив?
- З міха по корцю.
- Тай правда, навчив-ісь ся, - зачудував ся млинарь. - Но кедь так, та годин-ісь йти уже дôмӱ.
Йде Иван з міхом на пличох й ôбы нê забыти повтарять:
- З міха по корцю, з міха по корцю.
Проходить коло жнецюв. Жнецї жнуть, потять ся. Иван став, поклонив ся й каже:
- З міха по корцю.
- А котрого чорта тя сюды занесло, ôбы-сь серенчі нê мав! - лавуть му жнецї. - Треба, Иване, так казати: «Ôбы-сьте тїгали, нê перетїгали!»
- Дубрі - согласив ся Иван й пӱшов дале.
Пройшов щê мало й позерать: прощеника несуть. Став Иван й каже:
- Ôбы-сьте тїгали, нê перетїлаги.
Россердили ся люди, мало нê потовкли Ивана.
- Не так, Иване, казати треба! Ко тя такоє научив?
- Жнецї научили.
- Треба казати: «Нê відіти бы такоє, нê чути».
- Файн, - согласив ся Иван - лем так типир говорити буду.
Йде дале. Стрічать свальбу. Сваты з свашками співавуть, игравуть - зпередї мôлôді, убыдва файні, веселі. Гудакы гудуть, леґінї фляшками ся розмахувуть.
Зоперли Ивана, силувуть го. Ко пити, ко закусити. Айбо Иван нê хоче пити за здоровля молодых, каже челяди:
- Нê відіти бы такоє, нê чути.
Начали Иванови лати - сваты, свашкы, леґінї, дївкы.
- Менї так радили. - выгварював ся Иван.
- Нê дубрі ти радили.
- Но а як треба казати?
- Говори так: «Ôбнимати ся ти з нив, голубкати».
- Дубрі, - удповів Иван. - Буду так говорити.
Йде Иван дале. Позерать - чôлôвік свіню жене. Свіня велика, у гнӱйови умащена, ґрёфкать.
Поздоровав ся Иван з чôлôвіком й каже:
- Ôбнимати ся ти з нив, голубкати.
Чôлôвік пôдумав, же Иван ся з нёго глумить, та улупив го тычков.
- Зашто ня товчеш? Тать я ти добрі слова кажу.
- Тумане, се хиба добрі слова? Хиба се доброє вінчованя - ôбы чôлôвік з свінёв ся ôбнимав й цюловав?
- Мене так люди научили.
- Та ци суть такі болваны на світї? - нê пôвірив чôлôвік. - Ты лїпше кажи але так: «Ôбы-сь ся наїв до шыї, а замастив до вух»
- Дякуву за науку, так і буду казати, - подякував Иван й пӱшов дальше.
Нêдалеко ôд хыжі стрітив сôсіду, котрый з ôбыстя гнӱв вӱз.
А як ся з добрым челядником нê поздоровати, - пôдумав Иван.
- Ôбы-сь ся наїв до шыї, а замастив до вух.
Сôсід си шось сердито пробормотав, щê й паліцёв пригрозив. А Иванови так й нê дӱйшло, чôму ся сôсід россердив.
Дома вшитко жôнї розказав. Жона ся з нёго посміяла.
- Казала-м ти: слухай ся мене, а нê чужых люди. А ты ітак по-свому. Вшиткі ти дурноту радять, а я ти дубрі хочу.
З того часу став ся Иван лем жоны слухати. Бӱльше ся такого нê ставало.
× КОНÊЦЬ ×