Казкы Верховины \\ Як єден чôлôвік уміняв волӱв на таплóвку

Записав казку: Иван Чендей у сêлї Новоє Давыдково ôд В. Сливкы


Жыли раз у Новому Давыдкôві, на Мукачовщинї, чôлôвік з жонов. Дїти мали много, а ґаздӱвства - уже-уже тай ниякого.

Думав, думав чôлôвік, як бы ся розґаздувати, вырішив купити си малых бычкӱв, угодувати їх, продати, а на уторговані гроші купити зêмлю.

Так й вчинив. Купив бычкӱв й ходить за ними, годує. Бычкы уже такі, шо мож їх сміло запрігати, айбо біда - нê воза, нê ярма у худобного чôлôвіка на ґаздӱвстві ніє. Догварив ся з сôсідом: сôсід дає ярмо и вӱз, вӱн - волӱв й так будуть ґаздувати. Айбо зуправды то уйшло нê так, ги кой си думали.

- Йване, уставай! - гойкать низчогонич сôсід серед ночи: потребовав шось ôдвезти.

«Нїт, - рішив Иван, - лїпше я продам волӱв. Уже порядочно пôдросли».
Й погнав волӱв на торгы у Берегово.

Лем та торговиця пӱлла была: худобы много а челядї безмала й ніє.
Простояв Иван з волами цілый дêнь, а нико ‘д нёму й не пôдойшов.

Погнав Иван волӱв дôмӱ. За Яношами став спочити. Волы ся пасуть коло путя, а вӱн сидить, спочивать. Позерать, жене чôлôвік з торгӱв корову й тêля. Тоже, бізӱвно, нê продав.

«Нївроку файна корова, - думать си Иван. - Великоє щастя мати на ґаздӱвстві корову з тêлём. Каждый дêнь молоко, каждый гуд тêля. Молока доста и дїтвакам, и продати ся лишить. Тай усе у хыжи гроші. Мож пак буде вӱз купити, и ярмо, а кой корова си бычкӱв приведе - туйкы маєш і волӱв на ґаздӱвстві»…

«Пôміняву я волӱв на корову, - рішив Иван. - Може щê й гроши мало приверже».

- Ей, міняйме ся, - каже чôлôвікови. - Я ти волӱв, а ты ми корову з тêлятком.

Позерать чôлôвік на Ивана й думать, же тот фіґлює. Айбо коли увидїв, ош Иван му каже важно, согласив ся:
- Но дубрі, давай!
- Та може бы-сь щê мало добавив кôпійку?
- А но, за што там доплачувати? Міняєме ся, та міняйме ся, а не токмити ся начинаш…

Та й пôміняли ся. Погнав си чôлôвік волӱв, а Иван - корову з тêлятком.
Айбо у єдному сêлї корова стала, ги соха, тай нê з міста. Навірно з сёго села была.

А якраз тôды го минали два возы: єден з людми, другий - пустый, ôд першôму приязаный. Навірно, кóнїв люди продали продали, а вӱз ся лишив.

«Великоє дїло вӱз. Мӱй сосід як ся пышив возом: серед ночи ня будив. А кібы-м уміняв корову на вӱз? Може, доплатять ми дашо. Пак бычкӱв куплю, угôдуву, тай буде у ня своє тягло й свӱй вӱз», - думать си Иван.

Зопер торговцӱв, шо на возї ся везли.
- Міняйме ся! Я вам корову даву тай тêля, а вы - вӱз.
Позеравуть на нёго купцї, и нê рôзумівуть ся - ци фіґлює, ци правду їм каже…
- Та се файный вӱз! - упôвів єден, ôбы прихвалити товар.
- А шо, корова пӱлла, ци шо? - удпôвів Иван.

Увидїли купцї, же Иван нê фіґлює. Ôдъязали вӱз, узяли корову з тêлём и лишили Ивана з возом серед путя.

Імив ся Иван за рудину тай тягне вӱз дôмӱ. Тягне, тягне - докус ся умучив. Два кілометры пройшóв, сів спочити. «Но, - думать си, - докідь дотягну сись вӱз, закляв бы ся, та ноги простру… Лем дїти ся сиротами лишать».

Видить, жене кóсь з торгӱв кôзу. «О, коза - коза нê корова, - думать си Иван. - Корова жре май много, та и малі дїти ї дозерати нê пуйдуть. А коза їсь мало, май легко ї угôдувати, и сіно косити нê треба. Дїти ся козы нê боять. Корова буде мати єдно тêля, а коза нараз дакӱлько цаплят».

Тай пôміняв Иван вӱз на кôзу.

Жене кôзу дôмӱ, а на стрічу му йде чôлôвік з гусков пôд руков.
- Де-сьте были, - звідать ся чôлôвік, - де йдêте?
- Та на торгах-ім быв, уже дôмӱ йду. - удпôвідать Иван.
- Та се вы купили кôзу? - звідать ся дале чôлôвік.
- Айно. - каже му Иван.
- А керт маєте? - нê пêрêстає ся звідати чôлôвік з гусков.
- Та маву, нêвêликий. - удпôвідать Иван.
- Огов, та вы, чôлôвіче, задарь кôзу купили. Коза - то біда у керті. Вшыткі дерева ôбгрызе, ôбскубе. Єдну мороку з нив будете мати.

Покрутив Иван головóв, та начав думати як бы ся козы збыти. З нёв, направду, сама морока буде.
- А може бы-сьте ся зóмнов пôміняли? Я вам кôзу, а вы ми гуску… - звідать ся чôлôвіка.
- Но тать, пôміняти-м ся годин…

Йде Иван дале, стрічать чêлядника з куріцёв. Попросив закурити, тай розказкували ся.
- Виджу, - каже чôлôвік, - купили-сьте гуску.
- Гуску, гуску. - каже Иван.
- А шо з нив думаєте чинити? - звідать ся Ивана чêлядник. - Та гуска яйця нанесе, з них ся улуплять гусята, я їх угôдуву, продам й бычкӱв куплю…
Нê устиг Иван и договорити, а чôлôвік му каже:
- Ага! Єдна морока вам з сёв гускóв буде! Мӱй сôсід тоже гусок мав. Дїти їх пасли, та раз ся єдно гуся зтратило. Россердився сôсід й утовк дїти так, же у тюрьму го верли!

Зажурив ся Иван. «Направду, - думать си, - нê буде ми спокôю з гусками. Худоба ôна файна, и заробити мож нêпӱлло, айбо, Бôг знає, шо ся годно стати. Пуйдуть дїти гуси пасти, зтратить ся гуска, я дїти пібъю, заберуть ня жандармы, вержуть у тюрьме… Тай лишать ся дїти сиротами».

И спомнив Иван, як го у дїтвацтві товкли за то, же лисиця гуску была украла.
- А вы бы, - каже чôлôвікови, - нê пôміняли куріцю на гуску?
- Та чôму бы-м нê пôміняв, пôміняву!
Узяв Иван куріцю, тай натїшеный, йде дôмӱ. Ай так куриця бӱльше яйиць несе, ги гуска, тай пасти ї нê треба вобще. Так си йде думавучи, тай видить, ош шось курици пӱлло: почóрнїв їв грêбінь.

Проходить коло циґанӱв:
- Йване, здыхать твоя куріця.
- Здыхать…
- Дай ми ї, я ти таплóвку дам.

Позерать Иван на таплóвку й думать: «Направду, будїларь - дїло порядóчноє. Даколи ‘д нам заходжувуть сôсіды на навщаву, давуть дїтям крейцары, а класти їх ніє куда, та тратять ся. А кібы їх у таплóвку складувати, за гуд бы ся тӱлько назберало, же, може бы-м й бычкӱв купив».

Узяв Иван таплóвку й йде дôмӱ. Видить - кум путём ся везе.
- Сідай, пôдвезу тя! - каже му кум.
Скочив Иван на вӱз, та везе ся. Слово за слово, розказав Иван вшытко, як было. Засміяв ся кум й каже:
- Но, продав-ісь, Йване, волӱв - клади алдамаш.
- Йо, пак чôму бы й нїт! Пойте, куме, туй якраз генделик коло путя.
Зайшли у генделик, упили. Иван гроши нê мав, та заплатив таплóвков.

- Та ты ся як хóч, Йване, жôнї на очи указати? - смівучи ся звідать кум.
- Моя жона ми й пів слова пӱллого нê упôвість! - каже Иван.
- Нê упôвість? Ôна з тя, братчику, кожу здойме! - спорить ся з Иваном кум.
- Твоя, може, бы й зняла, а моя - нїт! - удпôвідать му Иван.

Учув їхню бесїду корчмарь, заінтересôвав ся й чекать, шо дале буде.
- Но, Йване, годин-ім ся з тóбóв поспорити, же дӱстанеш біду ôд жоны, за твою дурну голову.
- А я ти, куме, вшытко дам: й хыжу, й керт, й вшытко-вшытко шо маву - кедь ми жона хоть єдно слово упôвість.

Поспорили кумове, а корчмарь за судъю пӱшов. Ôбы вшытко было чесно, корчмарь документ склав. А у документї написано: кедь жона Ивану пôвість хоть єдно пӱллоє слово, ґаздӱвство Иваново йде кумови. Кедь нїт, кум дась Иванови волӱв, вӱз и ярмо. Та й міхы з муков, шо у возї має, у подарок.

Приходжує Иван дôмӱ. Корчмарь з кумом пôд оболоком стоять, слухавуть, што Иванови жона упôвість.
- Йшов-ім з волами дôмӱ, - приказує Иван. - Виджу, жене чôлôвік з торгӱв корову з тêлём. Та думаву, добре бы было уміняти волӱв на корову. Молока-сьме свого николи нê мали.
- Йо, дубрі бы было… - вздыхать жона.
- Но та я уміняв. - каже їв Иван.
- Но та де корова? - звідать ся жона.
- Почекай, жоно, нê пилуй ся. Жену я корову дôмӱ, а ôна стала, ги соха, й нê кроку з міста. - продовжать Иван розказ.
- Закляла бы ся! - добавила жона.
- Я ї уміняв на вӱз. Видїла-сь як сôсід ся тїшив з возу? - звідать ся Иван.
- Видїла-м! - удпôвідать жона, тай звідать ся де вӱз…
- Йой, што-м ся намучив з тым возом, до тêпêр го у пічунках чуву. Віз-ім го, віз - тай думаву, но, туй ми конêць.
- Йой, чôлôвічку, нашто-сь си такі старостї на голову узяв? - шкôдує жона Ивана.
- Уміняв-ім го гет на кôзу. - каже Иван.
Розказав жôнї вшытко так, ги было, а ôна му й слова пӱллого нê пôвіла.
- Но а таплóвка де? - звідать ся уже жона.
- Та стрітив-ім кума по путёви, розказав-ім му вшытко, а вӱн каже, же алдамаш треба было покласти. - каже жôнї Иван.
- Вірно, алдамаш треба было. - удпôвідать жона.
- Но, а корчмарёви я заплатив таплóвков, знаєш, же-м гроши нê мав. - приказує Иван дале.
- Тай дубрі! Правильно-сь вчинив. Главноє бы-сь здоровый быв, и я з тобов, тай дїти наші. Будуть пак й гроші, й таплóвка, будуть й волы…

Туй до хыжі забігать корчмарь, натїшеный, же дӱстане дашо з сёго спору. Гойкать:
- Ану шіковно Йване, заганяй дôмӱ кумовых волӱв з возом!

× КОНÊЦЬ ×