Записав казку: И. Сабадош у сêлї Задньоє
Жыли у єдному сêлї дїдо з бабов. Пӱлло ся їм жыло, худобство ся їх дотыкало. Тай захôтїла баба, бы дїдо попом став. Платили бы їм вірникы коблину, зажыли бы щастливо.
А баба была така, же што си надумать, то вчинить. Довго ‘д владыцї ходила, панькала го, бы дїда у попы вручив. Та му надôїла, же - лем бы му баба дала покӱй - вручив дїда у попы.
Туй надӱйшла нêдїля. У церкви треба службу вести, а дїдо нê читати, нê писати нê знає.
Надїв на нього церкôвник плащ, уйшов дїдо з олтаря ‘д вірникам:
- Ци знаєте, чêстовані христіане, слово божоє?
- Знаєме, - удпôвідать чêлядь. А дїдо їм на то каже:
- Но, кедь знаєте, годни-сьте йди дôмӱ.
Єдным по дяцї было, же ся служба так скоро кончила, другі ся россердили. Загодили ся, же на далшӱй службі упôвідять, же слова божого нê знавуть.
Чêрез тыждêнь прийшли вірникы на службу, дїдо ся їх дале звідать:
- Ци знаєте вы слово божоє?
- Нїт, - удпôвідавуть му вірникы, - нê знаєме!
А дїдо їм упôвів:
- Но кедь нê знаєте, та и я, грішный, вас нê научу. Годни-сьте йти по домам.
Так хитрый дїдо служив си, докі й нê умер.
× КОНÊЦЬ ×