Жыла-была Вертуля - цвітаста, трикрыла. Она жила на балконі, де часто гуляв Вітрик.
Вертуля ся убертала ид ньôму и весело ся вертіла. Косиці у горшочках любовалися нив, бо и її разовали косичкôв - вертлявôв, шелестящôв.
Она поправді упозировала ги косичка, кôй ся скоро убертала.
Ветруля была щаслива, знаючи, ож нив ся любують и шелестіла свôю любиму співаночку про знаный Вітровый Млин,якого раховала свойым родаком.
Єден лиш бітанга-Воробок омрачав юй житя. Прилітав без запрошеня, сідав на поручі балкона и безочливо цвірінькав:
– Чванлива брехачко! И зôвсім ты не родачка Вітрянôму Млинови! Тай нич не подӱбна на косицю, каммай у безвітря!
Кôй нацвирінькав усякого паскудства, Воробок удлітав. Колись, у малости, вӱн ся напудив Вертулі и уд тôвды ї не любит. Косиці ся збурьовали уд безочливости Воробка, айбо, помірковавши, почалися тихо перешіптовати:
– А може она и поправді не нашої файты? Бо претвердоє у ниї листячко…
И Вітрик ся засôмнівав:
– Хыба мож поруняти малу Вертулю из великым Вітряным Млинов, котрого убертать Вітер, мӱй няньо?! Тот серйозный, занятый хосенным ділом, а сися лиш ся пусто вертить… У Вітряного Млина велечезні чотыри крыла - вертулы, а у сиї лиш три смішно розмальовані паличкы…
Вертуля крайом уха чула, про ся шепчуть косиці, стямила, ож и Вітрик, уже не так хôтячи, дує и зажурилася.
– Што я без Вітрика? - смутно думала она – безхосенні три паличкы… И ищи й из Вітриком верчу ся пусто… Не так ги Вітряный Млин - тот зерно меле, хосен приносить… И поправді, не рӱдня я йôму.
Уд сих думок Вертуля притихла и зôвсім стала. Смутно ся учинило на балкôні. Не є вказӱваної Вертулі, котра весело брыніла, радувала прохожых. На балкон ся пôзлітали мухы, комары, понасідав порох и косицям стало недобре. Пошкодовали они, ож нефайно думали про Вертулю.
Сисі переміны замітила Ластӱвочка, што мала гніздо над балконом пуд дашком. Чула раз, як ся хвалив цімборам Воробок, ож розкрыв Вертулю. Дӱзналася уд косиць подрӱбноси и пояла помочи ділови. Полетіла ид Вітрянôму Млинови, сіла му на крыло и ушитко му поприказовала. И про тото, як ся гордила Вертуля свойым подӱбством до Вітряного Млина, як было файно на балкôні перед сим, и як типирь ся усьо змінило на гӱрше.
Мудрый тай добрый Вітряный Млин подумав: «Есе небай, ож Ветруля не меле зерно. Айбо она робить посильноє для ниї доброє діло. Треба юй помочи.»
И вӱн шепнув штôсь Вітрови на ухо, а тот - сынови Вітрикови. И у єден файный динь прилетів Вітрик ид балконови и просвистів на усьый двӱр:
– Кланять ти ся Вітряный Млин, мила Вертулько!
И весело подув на ниї. И изясь завертілася, зашелестіла Вертуля, порозганяла мухы и комары,
порôздувала порохы. Свіжым вôздухом задыхали косиці. И назад стало файно на балкôні. И типирь усі увіровали тôму, што говорила Вертуля и ищи ї май полюбили.
× КОНÊЦЬ ×
Читайте дале:
А. Хуст: Дїдику, кажіть казку
А. Хуст: Муза
А. Хуст: Подарунок на Рӱздво