Ранньôї весны 1999. года я здав свóю квартиру на ремонт. На сись час прийшло ся аредовати другу. Квартира тота была у файнôму стариннôму аристократичнôму будинку, на тихӱй, заленӱй улици Буды. Вызоры її выходили на двӱр из читавыми старыми платанами и ялицями и екзотичными корчами дóвкола невеликых понянок. Рóбóту садовника сього невеликого и файного двора-парка выпóвняв Пішто-бачі – лїтньый чôлôвік, якый жыв у сьóму будинку. Мы ся кланяли, айбо розговорити ся из ищи нê уходило.
Коли-сьме ся раз стрітили на двôрї я попросив уд нього порады удносно озелененя двора мóйôї дачі. Мы ся розговорили. Вӱн прекрасно ся рôзумів у ботаницї, розмышляв про екологичну сóвмістнӱсть ростлин, сыпав при сьóму назвами рідкӱсных дерев, корчӱв косить. Нê мӱг-ім ся здержати, ôбы му нê учинити комплимент:
– О, я виджу, ож вы ся добре рôзумієте до садоводства. Бізӱвно, сьте добрый ботанік, садовод – професіонал.
– Нїт, я просто любитель. По професії я філолоґ…
И вӱн почав приказôвати, як ся захопив садоводством. Есе ми ся видїло інтересным и я му предложи продóвжити нашу бêсїду за погарчиком вина. Мы зайшли до мене и проговорили остаток вичôра за склянкóв Мерлота. Вӱ выявив ся великым ерудитом, та быв учительом словесности, типирь пенсіонер. Інтересно приказôвав про мадярську лїтературу, про істóрію Мадярщины, про своє житя. Мягкый, рôзумный, інтеліґентный чôлôвік. Приказувучи про свóю родину, вӱн усе из великóв теплотóв удкликав ся про свóю жôну. Його очи наповняли ся слызами благовїня, коли заходило ся про їх удносины.
– Маю право рохôвати ся щасливым чôлôвіком. Усьо своє житя занимаву ся любимым дїлом, маву добрых дїтий, и уже понад пятдесят рóкӱв жыву из незвычайнóв жóнóв, – казав вӱн мрійно.
– И ваша жона педаґоґ, ги вы?
– Нїт, коли-сьме ся пӱбрали, юй было лиш вӱсьӱмнадцять. Появили ся дїти, и она нê могла ся учити дале. Айбо завто она прекрасна мати и ґаздыня. Содержит хыжу в ідеалнôму пóрядку, прекрасно варить и пêче…
Вӱн удхлыбнув из погара, усміхнув ся и прóдóвжив:
– Про її любов до чистоты и порядка хóдять леґенды. Аж хлїб из маслом у нашӱй хыжи упаде на подамент – мож го спôкӱйно изісти – фіґльôвали знакóмі. Айно, моя Ержіка просто золото.
Поговоривши мало про текучу пôлїтику, мы переверли ся на лїтературу. Вӱн знав напамнять покай стихӱв. Продекламовам ми єден. Артистично, вдохновенно. Я го похвалив. Вӱн став декламовати ищи и ищи. Вино было пахливоє и смачноє, давало ся пити…
Пригубивши, Пішто-бачі мало ся задумав. Мрійно ся усміхнув та каже:
– Я и сам пишу стихы…
– Поправдї? Може прочитаєте штóсь?
– Добре, айбо есе буде дуже личноє… Пóрôзуміти есе, так ги треба, нê зможе чужый, бо туй суть нюансы удносин автора и адресата, значимӱсть якых мож осознати лиш знаючи їх характер и обставины…
Мене заінтригôвав сись вступ. Бізӱвно, за сим пуйде тонка лїрика, насычена драматизмом и парадоксами удносин.
– Я присятив сисї стихы, мож казати, поему, мóюй жôнї до пятдесятôї рӱчницї нашôї свальбы… Коли-м їх прочитав юй, ôна, сильна жона, óнь слыху пустила…
«Óнь слызу!» пôдумав-ім и наладив-ім ся слухати. Вӱн удхлыбнув из погара май читаво ги перше, нахылив ся до ня, никаючи ми у очи, ги бы я – ôто “ôна”, и почав торжественно декламôвати. На початку помалы, тихо, майже шепчучи. Дале постепенно посилювучи голос и ускорявучи темп, включавучи жесты, міміку. Декламôвав одухотворенно. У його очах – леґіньськый блиск, зморшкы на лицьови тай н чôлї розруняли ся, голос, набиравучи силу, звинїв и досягнувши угрожавучôї высоты и голосности, у кулмінаційнӱй тóчцї нагле ся убырвав. Ефект быв уражавучый! Менї ся передало його збуженя и я невольно сопереживав. По фóрмі укладаня, ритмі и звучаню його испóвненя напоминало знаменитоє болеро Равеля.
Айбо тяжко передати содержаніє поемы. Есе и істóрія сумісного житя из інтимностями, и планы на будучнӱсть, и благодареніє Всевышньôму за великоє щастя, што дала она хóтячи и нêхóтячи…
Єї образ быв розкрытый до маймалых подрӱбностей из великóв майстернӱстьóв, каскадами самых тонкых порунань, Ніагарськым водопадом епітетӱв и метафор, Гімалайськыми горами достоинств была надїлена її личнӱсть. Ôна было прекрасна ги ружа, ласкава ги любляча мати, нїжна ги дыханя дїтинкы…
Ôна была його ангелом-хранительом, опóрóв и берегиньóв. Жерелом безконечнôї доброты и терпіня, музóв-вдохновительницьóв його творчости. Курто: ôна – початок и конêць, алфа и омеґа його бытя, туй уже пятдесят рóкӱв, у абсолутнôму щастю…
Я быв потрясеный. Мимоволї уявив-ім сôбі, хóть уже и нê мôлôду, айбо щи дуже симпатичну жôну из слїдами колишньôї красы на лицьови, из прекрасными очами, што ся світять рóзумом и дóбрóтóв., из голосом – тихым и приятным, ги звук арфы…
Айно, щастить дакôму… такоє благоговініє ид жôнї из кóтрóв прожыто пӱвстолїтя, може внушити нê хóть яка, а лиш май, май…
Пішто-бачі быв задоволеный справленым на ня ефектом. Удвер ся на фóтелї, довольный.
– Айно… Вам може лиш позавидїти – упôвів-ім щиросердечно.
Недавно-м ся розыйшóв из свóйóв “музóв”. Наша любов прӱйшла за пару рóкӱв, розтопила ся ги снїг на яри… И я просто нê годêн быв уявити сôбі пару, котра удержала цілыї пятдесят рóкӱв сумісного житя, и, судячи по поемі, прожити го у щастю!
– Айно, щастить людям! – невольно-м воскликнув.
– Менї мнóгі завидять. Особенно розведені колегы. Бывало, по рóбóтї они ôни – у кафе, а я – дôмӱ, до нêї, до мóйôї мӱзы…
Вӱн замовк из блаженнóв мрійнӱстьôв на лицї. Пóтóму нагле ся встрепнув – бóржі глипнув на годинку и из ужасом на лицї вскрикнув.
– О, Боже, уже дивять! Я ся запоздив на вичирю!
– Таде, упийме щи по погарчику. Пак вам лиш на тритьый етаж! – заспокойôвав-ім го. Айбо вӱн пудскочив, ги попареный, и вер сóбóв ид двêрьом, удкланявучи ся на хôду, и бормочачи перебаченя.
По сьóму, коли-сьме ся стрічали, я из повагóв кланяв-ім ся му и, звідавучи як ся має, нêôдмінно-м звідав и про його дóрôгу сужену.
У кӱнци тыжня выдав ся теплый, сóнячный дêнь. Рано, коли-м удопер вызӱр, ôбы прôвітрити комнату, запустити сонце, удчув-ім свіжӱсть и запах весны. На двôрі, на садóвӱй понянці, увидїв-ім Пішто-бачія у рóбутньôму платю, што нюс на вилах садовоє смітя ид смітникови. Видко, схосновавши ся дóбрóв погóдóв и тым, што снїг уже зыйшóв и зêмля пудсохла, вӱн затїяв звычноє ярьньоє харіня сада.
Пішто-бачі ся переговóрьôвав из кымись:
– Може закӱнчеме ид ôбідови, дорога… – имив-ім обрывок фразы.
Я ся насторожив. Поникав-ім у тот бӱк, куды ся обращав Пішто-бачі, и увидїв-ім мêжи корчами смоковницї жӱнську фіґуру, плечима до мене, у спортивнôму платю невызначенôї барвы и рыжӱй плетенӱй шапôчцї, из пӱд якóї стырчали сіді патлы. Жона енергично орудôвала грабляма. «Се ôна!» – мене нагле ухопило переживаня. «Ба яка ôна?»
Жона згрібала листя и стóвпля у ракашчикы, а Пішто-бачі вилами изнóшôвав їх ид смітникови. Коли, накониць, она ся убернула до ня лицьом, я ся здрыгнув – зóвсїм нê такоє я сôбі уявляв! Се была розплывша ся стара жона из одутловатым нêфайным лицьом, тонкыми злыми губами, гачковатым дóвгым носом и величезными окôлярами – чиста сова!
Ôни перемітовали ся словами. Коли ся май розыйшли и повысили голос, мож было учути, што гóвóрять:
– Там, коло городины ачий ся щê нê грабкало… – ану нê пропусти, дорогинька…
– Ты ня просто поражаєш, Пішто! – удпôвіла ôна нервозно, мерзкым, скрипучым голосом. Вера граблї и уперла рукы у бокы.
– Пак лиш перше пôнюс-ісь удті навилок, – забыв-ісь?
– Айно, дорога, дїйсно… я просто забыв – пробормотав вӱн виновато.
– Вічно у тя голова нê на містї! – сердито пробурчала.
Пак пудняла граблї и ожесточено стала грабкати, продóвжувучи бурчати сôбі пôд нӱс.
– А и тóрбóнцу понести у ремонт-ісь зазбыв, ци так? … Як бы быв чôлôвік у хыжи, менї нê треба бы ищи и про сесе думати… Та типирь носи смітя вилами по жминьцї… Óнь мерзко никати!
Ôна грабкала та нêпрестанно бурчала. А Пішто-бачі виновато мóвчав.
– Кӱлько-м тя раз просила приняти курс лїкованя! Тадь ты ми житя губиш свойым склерозо! А запустиш, пак ти нич нê поможе… И буду я ся мати! Хыба щи мало ми суєты з тóбóв?! – скрипіла ôна розпалювучи ся.
Пішто-бачі нê удпôвідав. Мóвчкы, из виноватым видом робив свóю рóбóту.
– Айно, – догадала ся, – ци позвонив-ісь Йовшкови про субóтню пôїздку?
Пішто-бачі промямляв штóсь.
– Знала-м! – зло блиснула на нього окôлярами. – Тóбóв нигда нê мож по-слу-жи-ти! – прокричала ôна розтягувучи слова.
– Нич страшного, ищи прозвониме, є час до суботы – нêсміло обороняв ся Пішто-бачі.
– «Позвониме»? На нашôму языкови се значить, ож позвóню я! О Боже!
Ôна щê штóсь бурчала скрыпучым голосом. Я нê мӱг усе бӱльше удержати – запер-ім вызур. Нê мӱг-ім прийти до себе.
«Но, сесе Муза! И сякоє чудовище може вдохновити когось на написаня стихӱв? Та щê и любовных?! Та ци сяку терпину, што застряла у боцї на мнóгі рокы мож терпіти? Та щê и любити? Выходить, ож айно. Бо любов зла, кажуть.»
Менї стало просто шкода сього благого, інтеліґентного чôлôвіка… Нагле ми прийшло на думку: пак я мӱг быти у сякому через пару рокӱв, аж бы ня нê лишила моя Муза! И стало ми весело…
(Будапешт, 2002)
× КОНÊЦЬ ×
Читайте дале:
А. Хуст: Дїдику, кажіть казку
А. Хуст: Поланя
Казкы Верховины: Пӱп и служник
Казкы Верховины: Пареный пӱп